Школа життя

Є думка, що у дитини має бути своє майно. Всі куплені батьками іграшки є власністю дитини, він повинен ними розпоряджатися, грати, прибирати, не ламати. Передбачається, що усвідомлення наявності власності приводить дітей до відповідальності за своє майно.

У дитини розуміння, що іграшка моя, в середньому, формується у два-три роки, а років сім діти наполягають: це мій планшет, мій велосипед, мій комп'ютер, далі може слідувати висновок - коли хочу, тоді і граю.

• Логіка в цьому є, все своє використовую, як хочу.

Тому замість уроків - комп'ютерні ігри, замість допомоги батькам - катання на велосипеді (самокаті), ну так дитині хочеться, оскільки слово «треба» - це у дорослих, у дітей головне слово - «хочу».

Треба вчити уроки, але хочеться грати в комп'ютерні ігри, тут як раз і допомагає усвідомлення: якщо мій комп'ютер, то чого ви батьки лізете зі своїми порадами, коли мені користуватися моїм майном? З іншого боку, наприклад, при поломці комп'ютера дитина об'єктивно розуміє, що сам питання з ремонтом не вирішить, потрібні гроші, тому за ремонт відповідають батьки.

Основним способом виховного впливу батьків на дитину стає позбавлення майна або права розпорядження майном, яке, нібито, належить дитині. Лунають гучні погрози: не будеш вчити уроки - відберу комп'ютер (планшет, телефон, велосипед, тощо).

Як же так? Де гуманність і справедливість? Позбавляти права розпорядження майном може тільки суд! Ну, зараз діти просунуті, можуть і так заявити.

До речі, в деяких країнах з розвиненою ювенальної юстицією позбавлення права грати в комп'ютерні ігри є підставою для вилучення дітей з сім'ї і залучення батьків до відповідальності за негуманні виховні заходи.

Щоб не воювати зі своїми дітьми і не позбавляти їх майна, думаю, треба зрозуміти наступне:

1. Ніякого майна у дитини немає. Іграшки йому не належать.

2. У дитини рідко, практично ніколи не виникає відповідальності за, нібито, належне йому майно.

3. Все, що куплено дітям, належить батькам. Дитина використовує речі на тих умовах і так, як сформулюють батьки, а будь-яке майно отримує як відповідальний користувач.

4. Якщо дитина порушує встановлені правила користування іграшками та речами, то батьки речі легко забирають, адже вони належать їм.

Після чого знову можна домовлятися, на яких умовах дитина має право отримати іграшки (речі) назад. Якщо ці прості правила дитина засвоїть з дитинства, то у нього не буде жодних претензій до батьків: а чого це ви мені вказуєте, коли користуватися комп'ютером і скільки грати.

Все майно, що належить батькам, а не дітям. Хто є власником, той і визначає, кому, як і скільки користуватися майном.

По-перше, така позиція правильна з точки зору права. Батьки повністю несуть відповідальність за своїх неповнолітніх дітей, зобов'язані їх утримувати, давати все необхідне для здорового життя та розвитку, необхідне - не значить зайве. Не дитина визначає, скільки і на що йому грати і як себе розважати, якщо його бажання суперечать виховним цілям батьків.

По-друге, дитина буде розуміти, що не він в сім'ї головний. Головний той, у кого іграшки, речі, розваги, розуміння і любов - це батьки, тому з ними треба домовлятися, менше вередувати, більше слухатися. Батьки турботливі і відповідальні, їх треба поважати і дотримуватися встановлені правила, тоді проблем з цим не буде.

Важливе зауваження. Принцип - батьки головні, у дитини майна немає - є хорошим інструментом виховання в умілих руках, який чудово працює на тлі любові до дітей і бажання виховати їх гідними людьми.

Цей принцип ефективні вихователі застосовують не для себе, їм що, дитячі іграшки потрібні? Важливо, щоб дитина зрозуміла, що грати і розважатися можна тільки при певних умовах, які формулюють турботливі батьки, починаючи з простих правил - прибирати за собою, спеціально нічого не ламати. По мірі дорослішання умови будуть ускладнюватися. Наприклад, спочатку справа - потім ігри. Це головна мета принципу - у дітей своїх іграшок немає.


Новіші інформаційні сюжети: