Рекомендуємо:


Загрузка...


Школа життя

Коливання морської хвилі мірно похитувало шлюпку з трьома людьми на борту. «Коли ж все це закінчиться?» — з грудей одного з них вирвався тихий стогін.

Уже третій день після пережитої аварії дивом уцілілих приятелів бовтало з боку в бік у хлипком суденці. Палюче сонце безжально палило шкіру, висушуючи її, залишаючи після себе багряні сліди опіку. Сховатися від немилосердного світила було ніде. Прісної води не було ні краплі.

— Скоріше б уже вмерти... — в розпачі шепотіли потріскані до крові губи.

— Рано, рано, Володько, нам вмирати! — закриваючи рукою очі від безжальних сонячних променів і вдивляючись у небо, пробурмотів Андрій. — Треба триматися. Ми повинні вижити!

Чоловік хотів судорожно ковтнути слину, але в роті була немов пустеля, слабкий хрип вирвався назовні, переходячи в сухий кашель.

— Та де вже нам вижити на цій пекельній сковорідці? — притиснувшись до борту човна всім тілом, тихо вимовив третій приятель. — Наступного дня ми не переживемо.

Юрій сумно похитав головою, в куточку його очі блиснули сльозинка при думки про неминучу смерть. Вона, мов цілюща росинка, потекла по щоці, обпікаючи своїм солоним слідом запалену шкіру.

— Переживемо! — придушивши напад кашлю, Андрій звівся на ліктях, підставляючи обличчя під легкий подих вітру, щоб хоч якось вгамувати нестерпний свербіж запаленої шкіри.

На його обличчі з'явилася легка усмішка, очі пильно вдивлялися в небесну височінь:

— Геть! — він оживившись вказав пальцем кудись у небо.

— Що? Ну, що там? — його приятелі так і не зрозуміли на що дивитися. Тільки яскрава блакить неба без єдиного хмари, залитий золотом розпеченого сонця.

— Птах! — радісно, з останніх сил, вигукнув він. — Там, у височині. Невже ви її не бачите? — він по черзі переводив погляд з одного товариша на другого, судорожно бурмочучи собі під ніс: — Ми врятовані, хіба ви цього не розумієте?

Дійсно, небесну блакить розтинала своїми білосніжними крилами чайка, зависнувши на потоці спадного повітря. Вона безтурботно літала в небесах, ставши символом надії на порятунок загубилися в морській безодні подорожніх.

— Скоро ми потрапимо на сушу! — це була остання думка, яка промайнула в голові Андрія, перш ніж він поринув у важке забуття, позбувшись почуттів.

Зневоднений організм був на межі, останні сили покидали чоловіка.

Отямився він лежачи особою на білому розсипчастою піску. Сонце вже не пекло, воно повільно опускалося за лінію горизонту, офарбивши берег в криваво-червоний колір заходу сонця.

— Що ж сталося? — повільно піднімаючись на ноги, пробурмотів Андрій. — Нічого не пам'ятаю!

Він, немов одурманений, озирався по сторонах у пошуках своїх друзів.

— Юра, Володько! — набравши побільше повітря в легені, що було сили, прокричав він.

Відповіді не було. Приятелів поблизу не було, як і не було рятувальної шлюпки, що доставила чоловіка на берег.

— Де ви? — голова Андрія крутилася, слабкість скувала тіло, ноги, немов налиті свинцем, що не хотіли слухатися.

Знесилений і виснажений за кілька днів поневірянь по морю без їжі і води, Андрій звалився додолу. Від безсилля його руки судорожно стиснулися в кулаки, і він здригаючись всім тілом тихенько заплакав. Він зовсім один загубився на незвіданому березі практично в безпорадному стані.

— Що ж робити? — це питання ніби скалка застряг в його голові, пульсуючи в скронях.

Внутрішнє я відгукнулося з глибин підсвідомості на цей відчайдушний заклик, даючи підказку, вловивши якийсь рух на піску боковим зором. Рука сама потягнулася в тому напрямку, схопивши залізною хваткою невеликого піщаного краба.

«Потрібно підкріпитися і набратися сил! — підказувало підсвідомість. — Завтра у тебе важкий день».

Спустився На берег суцільну темряву, що приніс з собою освіжаючу прохолоду, небо затягла чорна хмара. Непроглядну темінь розірвала спалах блискавки, важкі краплі дощу впали на землю. Але Андрій навіть і не думав ховатися, він, жадібно відкривши рот, хапав губами цілющу вологу. Так тривало недовго, налетів на мить вітер забрав з собою грозові хмари, оголивши яскраве сяйво зірок.

Дивлячись на палаючі в височині яскраві точки небесних світил, чоловік вперше за ці дні спокійно видихнув — поки що йому щастило. Хоч друзів поруч не було і про їх долю Андрій нічого не знав, він відчував полегшення від того, що він живий, що він на суші. А що буде далі — час покаже.

З такими думками він поринув у глибокий сон солодкий. В цю хвилину не він, а його організм сам знав, що потрібно робити. Прийде ранок, і все розставить по своїх місцях.

Перші ранкові промені обережно ковзнули по тілу загубився подорожнього, лизнувши своїм теплим світлом обличчя чоловіка. Андрій відкрив очі. Нарешті він відчував не виснажений і тотальну втому, а приплив бадьорості і сил. Земля, на якій він провів ніч, немов зарядила його своєю чудодійною енергією.

Він швидко піднявся на ноги і окинув поглядом місце, в якому опинився. Безкрайні морські простори постали його погляду, широкий білосніжний пляж, на який, здавалося, ніколи не ступала нога людини. А позаду, за спиною — густий тропічний ліс. Ніяких слідів човни і приятелів, тільки звуки природи, що пробуджується огортали подорожнього.

Недовго думаючи, Андрій відправився на пошуки друзів, щиро сподіваючись на те, що вони не пропали в морській безодні, а так же як він благополучно опинилися на цьому березі. До того ж, можливо, що ця місцевість заселена, і місцеві аборигени допоможуть мандрівникам повернутися додому.

На дослідження місцевості пішло всього півдня. Виявилося, що це невеликий острів. У цьому царстві природи панували гармонія і краса. Чудовий спів птахів милувала слух, навколо Андрія пурхали великі різнокольорові метелики, яких чоловік ніколи раніше в житті не бачив. Життя текло своєю чергою у цьому райському куточку.

Аромат екзотичних рослин і кольорів задурманював, кружать голову. Достаток панував навколо. Ось тільки простягни руку і гроно бананів в ній. А кокоси!

— Це просто якийсь кокосовий рай! — промимрив розгублений мандрівник.

Краса цього місця приголомшувала. Одне тільки не давало спокою Андрію — все було занадто ідеально. А так в житті просто не буває. Саме це і лякало.

— Треба якомога швидше відшукати своїх приятелів! — самому собі сказав Андрій. — Володько! — прокричав він, що є сечі. — Юра!

Але на його заклик відгукнулося тільки луна:

— Ура, ура, ура... — ответствовало воно.

«Що ж робити? Як бути?» — замість заспокоєння тривога мучила чоловіка.

Повільно тяглися дні, протікаючи в лінь і неробство. Тут, у цьому чудовому місці, не треба було докладати ніяких зусиль. Хочеш — будь ласка, різноманітні фрукти і екзотичні плоди, що називається, валялися просто під ногами, тільки простягни руку. Місцеві води кишіли різними видами риб, причому риби було настільки багато, що вона сама, не боячись, пливла в руки. На цьому острівці абсолютно нічим було себе зайняти.

Цілими днями Андрій валявся на березі в тіні пальми і слухав шум прибою, вдивляючись кудись вдалину. Все чекав, що ось-ось на горизонті промайне корабель, який забере його з цього, нехай навіть райського, але все-таки полону. Це було схоже на золоту клітку, в якій все є, немає тільки свободи, свободи вибору, пересування, спілкування. Так-так, саме спілкування. Цього найбільше не вистачало молодій людині.

В один прекрасний ранок, яке нічим не відрізнялося від попередніх, Андрій лежав на золотистому пісочку, розтягнувшись в тіні розкидистою пальми. Він не спав, це стан більше скидалося на дрімоту. Як раптом, наче крізь густу пелену до його вух долинуло:

— Андрій, тримайся, друже! — це був голос Юрія. Точно, саме він, цей голос неможливо було сплутати ні з чиїм!

Дрімоту як рукою зняло, Андрій відкрив очі, поблизу нікого не було. Все той же острів, ті ж небаченої краси птахи і їх спів, все те ж самотність. Але ні, чоловік був повністю впевнений, що їм голос почутий не був просто плодом його запаленої фантазії, він не зійшов з розуму від ізоляції.

На наступний день в голові молодика знову пролунав голос. На цей раз це був не Юрій, а Володимир. Він наполегливо повторював протягом півгодини:

— Тримайся, друже, ми з тобою!

Голос звучав уже ближче, він більш виразно стояв у голові.

На третій день, немов крізь туман, Андрій побачив силует — такий рідний, такий близький і улюблений. Мама. Це точно була вона. Жінка ніжно торкнулася його руки. Андрій був готовий заприсягтися, що це відчуває дотик, таке гаряче, повне піклування:

— Андрійку, — материнський голос пролунав над самим вухом, — синочку, мама з тобою. Я буду поруч.

Її рука лягла на голову сина і лагідно провела за змішаною неслухняним волоссям.

Андрій скочив на ноги, але, як і раніше, нікого не було поруч. Тільки цей проклятий острів, з якого, здавалося, немає ніякого порятунку.

Ще через кілька днів чужий голос розбудив загубився серед безкрайнього моря мандрівника. Безцеремонні дотику холодних пальців, які брали чоловіка за руки, відтягували повіки, гладили чоло.

— Ви мене чуєте? — вперто твердив незнайомий високий чоловічий голос.

Андрій намагався кивнути, але тіло наче налилося свинцем.

— Він приходить в себе! — виразно долинули слова незнайомця до вух Андрія.

— Андрюха! Андрій! — голоси друзів були так близькі.

Чоловік зібрав всю волю в кулак, відчайдушно намагаючись подолати навалившуюся на нього слабкість. І... о диво! Перед його очима постали особи рідних і приятелів.

— Слава Богу! — промовив чоловік у білому лікарському халаті. — Пацієнт, нарешті, вийшов зі стану коми. Тепер все буде добре!




Рекомендуємо:


Загрузка...

Школа життя

Добавлено 06 лютого 2015
edyard-rhter-lvzit-do-porodllr-a-d Едуард Ріхтер (Eduard Richter, 1844-1913) - французький художник-жанрист, орієнталіст. Народився від матері-голландки, почав навчатися живопису в Академії мистецтв у Гаазі, після цього переїхав в Антверпен. Продовжив свою освіту в Школі витончених...
4050

У світі цікавого

Добавлено 17 квітня 2014
zlovsn-rityaln-pohovannia-v-nd-zor Глиняне споруда у вигляді хащі, куди зороастрійці складали тіла своїх померлих родичів, ще називають «Вежею мовчання» або дахмой. Там тіла мертвих розкладалися на сонці або ж з'їдалися стерв'ятниками. Цю назву придумав Роберт Мерфі - перекладач, який займав у 1832 році в Індії цей пост при...
6820