Школа життя

У часи мого безхмарного дитинства і променистою юності досить популярними були літні табори. Піонерські там, табори праці та відпочинку, спортивно-оздоровчі. Напевно, немає серед мого покоління людей, які хоча б по разу не з'їздили в ті установи річного дитячо-підліткового відпочинку. Хто добровільно, з легким серцем і чистою душею, а хто і добровільно-примусово. Раз батьки сказали — «треба», куди від цього подінешся?!

Але якщо малечу і різних там піонерів в таборах приваблювало щось типу вечірнього багаття з печеною картоплею, різних походів та змагань, то у народца постарше вже були свої пріоритети. І не на останньому місці серед них стояли... Танці!

Ну, а що ви хочете? Гормонів вже досить. І грають вони в здоровому тілі, як молоде вино. І виплеснути їх куди-то начебто треба. А тут... Танці, шманці, прижиманцы. І не тільки прижиманцы. Танці — це ж такий захід... На якому того ж самого адреналіну — більш ніж!


Ну, а якщо хтось не вірить... Так от і історія з життя відповідна.

У той раз були ми в таборі праці і відпочинку під Краснодаром. Доби троє до тих місць по залізниці добиралися. Добре хоч, без пересадок, минаючи Москву. Втомилися, природно, пристойно.

Але в перший же вечір... Багато ще і розпакувати речі не встигли, як хтось із знаючих приніс новину в дзьобі: «Пацани... Субота адже сьогодні! В селищному клубі, як пити дати, танці!»

Ну, народ і ломанул. Навіть не підперезавшись. Причепурились, вилили на себе за півбанки одеколону кожен і усвистали на ці самі танці. Тільки ми їх і бачили. Ну, пішли й пішли. А ті, хто залишилися, зайнялися кожен своєю справою: «Толя співав, Борис мовчав, Микола ногою качав».

Але не встигли ми ще й до половини своїх справ зробити, як ввалюється в будинок (а нас у будиночках на чотири входи поселили) один з тих, хто зовсім нещодавно пішов. Ввалюється весь такий скуйовджений, з вибилася з-під ременя штанів сорочці... Ввалюється і захеканим голосом у два або три етапи видає: «Мужики... Ця... Наших там... В клубі... Б'ють!»

Ну, ми всі дружненько підскочили і галопом, на всіх парах — клуб.

Прибігаємо, а там... Ні-ко-го. Наші всі розбіглися хто куди, а місцеві — за ними. Відловлювати їх по селищу. Загалом, так, не солоно облизня і не розім'явшись майже якщо ту нашу пробіжку за розминку не рахувати, ми і повернулися назад у табір.

Але це — ми. А був у мене там, у таборі, приятель. Той самий, що потім зі мною на огірках у парі працював. Вітею його звали. Маленький такий. І в окулярах.

І вічно він від усієї натовпу на одні шнурки відставав. Вся юрба зірвалася, побігла, а Вітя ще шнурує черевики. У той раз точно так само вийшло. Ми всі втекли, а Вітя хвилин через п'ять після того, як зав'язав шнурки, — за нами.

Натовп-то нормально до клубу добігла. І назад так само, без ексцесів, вже неспішною ходою, в табір повернулася. А Вітя, поки до клубу неспортивної підтюпцем пробирався, в одному з селищних провулків ніс до носа зіткнувся з місцевими, що за нашими, з клубу втекли, ганялися.

Звісно, зраділи місцеві до неможливості. О, попався-таки, один з цих, міських танцюристів. І обступили вони Вітю щільним і не дуже доброзичливим колечком. А місцеві, треба прямо сказати, не рівня нам, міським слабакам. Все, як на підбір, міцненькі такі хлопці. М'язи, накачані на підйом ресорою від колісного трактора «Білорусь», — буграми. І тут перед ними — Вітя. До метра навіть з кепкою не дотягує. Та ще й в окулярах.

Ну, місцеві обступили його, дивляться косо. Але... Дивись не дивись, від того Віті ні холодно, ні жарко. І вони це теж прекрасно розуміють. Ніби як пора і мочилово починати. Але так просто, ні з того ні з сього, без жодної видимої причини... Неправильно це якось, не по-пацанськи.

Один із місцевих, мабуть, старший між ними, і запитує Вітю: «Слухай ти, пацан. Якщо я тебе зараз по карку хрясну, ти це... Того... З першого удару, з копит слетишь?»

А Вітя подивився на нього уважно... Підійшов ближче, щоб краще розгледіти, очечки поправив. Ще раз подивився...

І поки він всі ці маніпуляції робив, місцеві стояли мовчки і навіть майже не рухаючись і дивилися на нього уважно.

Загалом, поправив Вітя окуляри, ще раз подивився на цього громилу місцевого і каже йому так тихенько, не підвищуючи голосу, гранично ввічливо, але з деяким жалем: «Ні, Ви знаєте, навряд чи. Навряд чи, я з першого удару упаду. Але з другого»... І знову очечки поправив. «Але з другого... Цілком може бути».

Місцеві цей Витин монолог вислухали уважно, постояли мовчки хвилини три, переварюючи почуте. А потім... потім ка-а-ак заржуть: «Ой, хлопці... Тримайте мене десять чоловік! Ну... Ну, ти, пацан, даєш!»

Посміявшись вони так усмак хвилин п'ять, а потім розвернулися на сто вісімдесят і побігли геть від Віті. Шукати по селищу інших наших. Танцюристів відбулися.

А Вітю потім, решту зміну, ніхто з місцевих навіть пальцем не чіпав. І якщо раптом зустрічався по селищу той, хто тієї історії не знав, що йому очевидці (або хороші друзі очевидців) з повагою в голосі пояснювали: «Це той. Той самий. Який з першого Мишаниного удару не падає».


Новіші інформаційні сюжети:



Школа життя

Добавлено 03 листопада 2014
navsho-ludin-dva-telefony Чому чоловіки вважають жінок наївними дурочками, мені не зрозуміло. Причиною для припинення попередніх стосунків став саме другий мобільний телефон. Я довго вірила чи хотіла вірити в те, що без другого мобільника мій хлопець не зможе дихати. Смішно,...
6690

У світі цікавого

Добавлено 03 вересня 2012
2012-09-07-13-04-58 Коли говорять "мумія", представляється Єгипет, Долина Царів, Тутанхамон. Насправді перші мумії були зроблені плем'ям чинчорро, що жило на пустинному Коли говорять "мумія", представляється Єгипет, Долина Царів, Тутанхамон. Насправді перші мумії були зроблені плем'ям чинчорро, Чилі, що жило...
33920