Школа життя

Ні, сьогодні — ні синиць, ні воробйов. Порожньо. Тільки гілки ранетки, трохи колышимые вітром, зрідка постукують у вікно. «Тук-тук». Дарма стукають. Не відкрити віконце, як влітку. Тоді воно — одне було. Тепер не тільки перше віконце закрито, але і відразу ж за ним друге варто. Яке взагалі не відкривається.

Зараз зовсім не так, як влітку. Ні зелених листя на гілках, ні маленьких жовтеньких яблучок з червоно-рожевим бочком. Правда, з ними все зрозуміло. З ранеток тітка зварила варення. Яке — в погребі. Вчора звідти принесли не тільки сало, а й варення. Світло-коричневе. Прозоре. Дуже схоже на мед. Така ж густа і тягуче. Але смачніше.

Його добре з чаєм. Як учора ввечері. І сьогодні теж будемо. Ще й з сушками. Вчора батько сказав, що привезе їх з міста.

Ну, де ж вони? Ще вночі, коли було темно і я спав, вони з дядьком поїхали. До цих пір немає. І тітка від Нічки ніяк не йде. Пограти, чи що?

Іграшки, правда, все у бабусі залишилися. Тут немає. Цікаво, а як Колька грався, коли був маленьким? Невже все-все поразломал? Навіть кубики?!

Або, коли виріс, їх взяли і викинули? Може, не всі? Щось обов'язково повинно було куди впасти. І залишитися. Правда, під ліжком у спальні я вже подивився. Немає нічого. Може, в комірчині? Треба буде потім напроситися з тіткою, коли вона туди піде за борошном.

А поки можна і так. Вчора батько дав кілька картоплин. А тітка — гудзиків. Мно-ого. І різних.

Ось ця картопля... У неї виступ, як у паровоза, на якому ми їхали до бабусі. І сама вона велика. Крупніше всіх інших. Ось і буде паровозом.

— Ту-ту-уу! Чуф-чуф, чуф-чуф. Поїзд відправляється. Пасажири, займіть свої місця!

Решта картоплі — вагони. Їх — одна за одною. А пасажирами — гудзики.

— Займайте свої місця. Покваптеся, покваптеся!

Ні-як. Ніяк вони не хочуть займати місця на похилих боках картоплі! Одну покладеш, тільки другу починаєш пристроювати, як тут же обидві звалюються на підлогу і «виходять з вагону».

Так. Треба розрізати картоплю. І «садити пасажирів» на рівну площадку зрізу. Де у тітки повинен бути ніж? На кухні. Зараз, зараз...

— І-і-іг-го-го...

Це — з вулиці. І тут же, з садка — заливчастий, гучний гавкіт Піратки.

О, конячка? Звідки?! І, забувши про картошках, гудзиках, вагонах і пасажирів — до вікна.

За голими гілками ранетки і темними смужками штахетника білий, трохи підфарбований в рожеве променями призахідного сонця, плавно йде вниз засніжений схил. Зазвичай на ньому тихо й безлюдно. Рідко-рідко хто пробіжить по розчищеної стежці з коромислом до колодяжному ковельського зрубу, що на самому дні закінчується у дядькиного будинку улоговини. І знову — тихо й безлюдно.

А тут... Конячка. Майже контрактизацію, що впреться в бічну стінку штахетника мордою, що покрита легким білим нальотом інею. В ньому ж її груди і боки, які, як повітряна кулька, то надуваються, то знову опадають. Щоб через яку мить надутися знову. Тільки у накинутого на спину килимка — яскраве коричневу вовняну пляма. З кінських ніздрів при кожному видиху вириваються білі, згинаються і швидко йдуть вгору хвилясті фонтанчики пара. І... Незнайомий мужик прив'язує віжки до штакетнику. Трохи ззаду коні — батько з дядьком, дістають з покладеної в сани соломи щось довге, загорнуте в мішки.

Ур-ра-аа! Сушіння привезли! Багато сушок...

Бігом, бігом. Ну, де ж ці кляті валянки?!

* * *

— Куди? Куди вискочив роздягнений? А ну марш додому!

Це вже тітка, прибежавшая на порушене Піраткою шум. Який будинок, коли он і батько. Втаскивает у двір через придерживаемую чужим мужиком двері щось довге і, судячи з його напруженого і покрасневшему особі, важкий.

— Зустрічай, господиня! Дивись, що привезли.

— Давай, давай, Лель. В будинок. Там подивимося. Та швидше, не студи хату.

— Не зачиняй двері. Протопим потім. Там ще Михей таку ж дурну тягне. І ще одна. В санях. Давай, розгортай поки. А я Михеєм подсоблю. А той йому, з його ногою, — важко.

— Ой, так ви що — три купили? А гроші де взяли?

— Потім, потім, Оля.

І ми залишаємося удвох з тіткою. Ненадовго. Не встигла вона розплутати мотузку і зняти мішок з того, першого, що заніс і кинув прямо на підлогу прохідної кімнати батько, як в будинок ввалюються, з таким же великим і довгим, батько з дядьком і майже відразу ж за ними — чужий мужик. У якого, звисаючи з плеча, — точно таке ж. Загорнуте в мішковину. Велике і довге. Не дуже схоже на сушіння.

— Ой, — це вже тітка, запитально поглядаючи на батька з дядьком. — Міхей, а як ви три килима купили? Начебто казали, що з ветеранського посвідчення за два будуть давати.

— Оль. Ми й самі так думали. А в магазині сказали, що інвалідам ще один плюсом йде. Ну, ми з Міхеєм і прикинули. Коли ще буде така можливість? А тут... Ну, і взяли все, що давали.

— А гроші? У вас же тільки на два з собою було?

— А мій відпускної акредитив?

— Зняв?

— А то! Раз пішла така п'янка... Дякую, Кіоску, ми швидко в Ощадкасу. Там заповнили все, як годиться. Вони перевірили. Довелося почекати. Ні, якщо б не Ларька, точно — не встигли б. Туди. Сюди. Знову туди. І вантажили. Не в магазині — зі складу. В магазині тільки накладні на Михея виписали. Продавщиця теж — та-ака копуха. Покупців — нікого нема, а ми цілу годину чекали ті накладні...

Ого... Це що таке? З-під мішковини здався кут чогось зеленого, на дотик м'якого і пухнастого, але холодного с морозу.

— Розвертай, розгортай, Оля. Бачиш, цей, світлішою, — на стіну. А два інших ми спеціально темнішу вибирали. Щоб на підлогу.

— На якій підлогу? Щоб потім брудними чобітьми по ньому?

— Навіщо чобітьми? Ти що, по залу в них ходиш?

— Гаразд. Залу. Один. А інший?

Але тут вже втручається в розмову дядько:

— Другий Олексій з собою візьме. Його ж гроші.

— А-аа...

Ну, скільки можна розмовляти?! І нетерпляче смикаючи батька за рукав кожуха:

— Па. А сушіння ти привіз?

— Які сушіння?

— Ну, звичайні. Маленькі, кругленькі такі. Ти ж обіцяв. Вчора. Ввечері. Коли чай з варенням пили.

— Ч-чо-оорт!

— Забув?

І тут несподівано в розмову вступає чужий, незнайомий чоловік, що зайшов у хату разом з батьком і дядьком:

— Не переживай, малої. Поки батько з дядьком в Ощадкасі було, я кой-чого купив своїм. І сушок, і подушечок. З запасом. Коли ще у місто виберешся. Так що і на твою долю повинно вистачити. В санях все лежить. Щас, принесу, отсыплем манехо. Так за чайковському! Як, Оль? А то на вулиці морозець, того... Добре притаплює!

Але його, вже повернувшегося до дверей, гальмує батько:

— Почекай, Скриня, не метушися. Зараз разом підемо. Допоможу тобі Гнедка розпрягти. Що йому на вулиці мерзнути? Ти з нами цілий день. І на морозі. Для зігріву. За граммульке. Оль. Могорич-то де? На обнову, як-ніяк, капнути б треба.

— Ой, та все готово. Щас я. Картопельку гарячу з печі. Сальця...

— А борщеца немає?

— Так як немає? Стомився вже весь. Настоявшийся, як ти любиш. Щас, тільки за сметанкою в льох збігаю...

— Від. Це — інша справа! Ну, що, Скриня, пішли? Распряжем Гнедка, поставимо у хлів. Свояк покаже, куди. А трохи подостынет він, тоді й напоїмо. Поки ви з Міхеєм в хліві, я до колодезю збігаю. Відра на плиту поставимо, щоб вода зігрілася. Оль, ти плиту днем протоплювала?..

Що ще почитати по темі?

Що було прекрасно дитинство 90-х?
Сашкова машина. Де ти, щасливе дитинство?
Чому я досі співаю оду маминим супчикам з курячих потрошки?


Новіші інформаційні сюжети:



Школа життя

Добавлено 11 березня 2015
iak-nezvichain-hmari-mojna-sfotografyv Ми з вами живемо на дивній планеті. На ній багато чудес. Часом навіть здається, що якісь з них нам приснилися. Але ні, все реально було, ніякої фантастики - сни адже не залишають після себе кольорові фотографії. Незвичайного на Землі...
6070

У світі цікавого

Добавлено 09 листопада 2011
discovered-traces Дослідники з Університету Лестера (Великобританія) виявили в Сахарі сліди давно загиблої цивілізації. Учені аналізували супутникові знімки у рамках проекту TRANS - SAHARA Дослідники з Університету Лестера (Великобританія) виявили в Сахарі сліди давно загиблої цивілізації. Учені...
26980