Реклама

Освітні питання

Добавлено 17 листопада 2018
osvtiani-nkopolia-Освітяни міста братимуть участь у обстеженні пасажиропотоку на міських автобусних маршрутах Освітяни Нікополя братимуть участь у проведенні обстеження...
15
Добавлено 16 листопада 2018
dlia-stydentv-medikЦього року іспит складатимуть студенти-медики, які навчаються на третьому курсі Починаючи з 2019 року українські студенти-медики складатимуть Єдиний...
30
Добавлено 15 листопада 2018
blshst-ychnv-ychiМіністерство освіти і науки оприлюднило попередні дані опитування учнів професійних закладів Більшість учнів закладів професійної освіти зазначають, що...
28



Непізнаний світ

Кажуть, що ночами у церквах дуже страшно. Дивно, так? Здавалося б, місце, де люди проводять час з молитвою, приходять, щоб знайти в душі спокій, завжди повинно бути привітним і світлим. Але, немає. З настанням темряви церковні стіни стають ворожими. Може бути, справа у вічному мороці, що панує в православних храмах. Може, з настанням темряви енергетика цього місця змінює плюс на мінус. На це питання мені важко відповісти, оскільки в ночі жодного разу в церкві не залишалася. Чесно скажу – окаянства не вистачає, виконати такий сумнівний експеримент, явно наказуемый і межує з безумством.

Але одного разу в порожньому храмі мені довелося побувати. Відразу обмовлюся – це було не діюча споруда культу, а остов зруйнованої дзвіниці. І якщо вам відразу на розум прийшла фраза з відомого фільму, то нею і відповім – це не я. Це ще до мене постаралися, на початку минулого століття.

Історія церкви цікава. У двадцятих роках минулого століття, коли не вийшло перекувати мечі на орала, дзвони переплавили на потреби молодої республіки, церковне начиння розграбували, а стіни використовували як зерносховище. Церква занепадала і руйнувалася. Залишилася одна дзвіниця. В кінці 50-х у цьому містечку проходили танкові навчання. Орієнтиром браві командири вибрали каплицю. Стріляли по ній без втоми. Але, як розповідають старожили, ні один із снарядів потрапив в ціль. От і не вір після цього в те, що хтось Згори не розпоряджається долями людей і архітектурних споруд.

Зрештою, голова колгоспу просив командувача навчаннями припинити стрілянину і залишити дзвіницю в спокої. На тому і порішили. Дзвіниця встояла, але з кожним роком все більше занепадала. Відновлювати зруйнований храм і нині ніхто не поспішає. Аж надто далеко від проїжджих доріг, торгових шляхів і житлових сіл він знаходиться. Не доцільно, я так вважаю, з економічної точки зору. Були б люди, ті ж дачники або місцеві, тоді інша справа: відвідувачів мало буде. Та й розташований остов дзвіниці територіально дуже незручно: по весні і восени проїхати можна тільки на позашляховику. А потім залишаєте на бережку машину і пішки по хисткому підвісному містку йдете на іншу сторону річки.

Поки чоловік був зайнятий своїми розкопками, я, зібравши волю в кулак, пішла на іншу сторону річки. Пройти по хисткому мостку – це для мене подвиг, чи знаєте. Начебто і летіти не високо, а все одно страшно. При кожному кроці тендітна конструкція, побудована ще за часів танкових навчань, загрозливо хрустіла і розгойдувалася. Десь на середині я збився з кроку, тому що в настилі не вистачало дощок.

Але мужність було винагороджено, я потрапила всередину. Дзвіниця являла собою жалюгідне видовище: мало того, що час не пощадив камінь, так ще й пустотливі людські руки внесли свою лепту в руйнівні процеси.

Захопившись процесом фотографування «наскального» живопису нашої епохи, я не помітила, як на вулиці різко потемніло. До дзвіниці наближалися гуркіт грому. Я виглянула на вулицю і завмерла – блискавки били вже на сусідньому березі, і темна смуга дощу наближалася до мого ненадійному укриття. Я наївно вирішила, що перечекати грозу в зруйнованій церкві буде правильніше, ніж бігти назустріч урагану. Шансів залишитися сухою під хоч якийсь дахом більше, так і розсікати з блискавками наввипередки не хотілося.

Через хвилину вже потемніло і в моєму укритті. Електричні розряди з противним свистом розсікали повітря. Я судорожно почала згадувати фізику і прикидати, які шанси, що блискавка вдарить саме сюди. Скромних пізнань вистачило, щоб вирішити – вони великі. Каплиця – єдине висока будова на пагорбі. Але не тільки гуркіт грому і блискавки налякали мене в цей момент. Може, виною всьому розігралася не в міру уяву і страх, але мені здавалося, що повітря в моєму притулок згустився. По стінах заметалась дивні тіні, а крізь шум зливи і грози виразно чулися сторонні звуки. Найбільше вони нагадували горезвісний «білий шум». Той самий, який виникає, якщо збити приймач з однієї хвилі і не настроїти на іншу. Стало здаватися, що в потоці «білого шуму» я розрізняю окремі слова і фрази, немов хтось молився поруч зі мною. Холодний подих пронеслося зверху вниз і враз стало холодно, як ніби не задушлива літня гроза вирувала на вулиці, а крижаний осінній дощ.

Це стало останньою краплею або той факт, що «радіохвиля» додала гучності і перекривала шум з вулиці, я не знаю. У «білому шумі» мені чувся дзвін, і дивні шерехи наповнили простір навколо. Забувши про блискавках, з тріском рвавших небесну і земну матерію, я вилетіла з укриття. Єдине, на що у мене вистачило залишку самовладання, це щільно застебнути кофр фотокамери, щоб не намочити її. Не озираючись, я кинулася до хисткому містку. І якщо дорога до дзвіниці зайняла у мене багато часу, то назад я добралася швидше. Ризикуючи посковзнутися і впасти в річку, я бігла, не дивлячись під ноги.

Коли я увірвалася в машину, клацаючи зубами від страху і мокра до нитки, чоловік здивувався. Він запитав, чому я не стала перечікувати грозу, а рвонула в самий епіцентр стихії. Що я могла відповісти? Що я чула дзвін, молитви і «білий шум»? Ні, в очах свого раціонального і розважливого чоловіка я не хотіла здатися істеричкою.

Гроза скінчилася так само раптово, як і налетіло. Вже через п'ять хвилин яскраво світило сонце. До дзвіниці я вже не наближалася. Зробила кілька фотографій здалеку і познімала підвісний місток. Довгий час я нікому не розповідала про те, що сталося зі мною під час грози в покинутій церкві. Навіть зараз, сидячи в зручній позі за комп'ютером, я починаю сумніватися в своїх відчуттях.

Так влаштовано людське свідомість: ми женемо від себе дивні думки і спогади про загадкові події. Так адже набагато простіше жити, погодьтеся. Але одне я знаю тепер точно – храм, навіть покинутий, не місце для розкішного прогулянки.

Powered by Web Agency



Реклама

Освітні питання

Добавлено 17 листопада 2018
osvtiani-nkopolia-Освітяни міста братимуть участь у обстеженні пасажиропотоку на міських автобусних маршрутах Освітяни Нікополя братимуть участь у проведенні обстеження...
15
Добавлено 16 листопада 2018
dlia-stydentv-medikЦього року іспит складатимуть студенти-медики, які навчаються на третьому курсі Починаючи з 2019 року українські студенти-медики складатимуть Єдиний...
30
Добавлено 15 листопада 2018
blshst-ychnv-ychiМіністерство освіти і науки оприлюднило попередні дані опитування учнів професійних закладів Більшість учнів закладів професійної освіти зазначають, що...
28


Школа життя

Добавлено 03 листопада 2014
iak-kyhonn-vagi-dopomagaut-shydnyti Іноді кожну з нас долає величезне бажання схуднути. Бувають у нас, у жінок, дивні бажання - і всі вони, як правило, величезні. І фітнесом почнеш займатися, і на масаж запишешся, і навіть на здорове харчування перейдеш - а все без толку. А тоді замислишся: «А чи не занадто моє здорове харчування?» Не в...
2640

У світі цікавого

Добавлено 10 листопада 2012
2012-11-12-06-09-42 Любов - саме таємниче з почуттів, властивих людині. У всі часи філософи, письменники і навіть лікарі намагалися пізнати її природу. Ще загадковіше явище є любов'ю з першого погляду. Це здається просто неймовірним. Люди Любов - саме таємниче з почуттів, властивих людині. У всі часи філософи,...
17990