Цікаве

Одного разу наш комп'ютерник Костя зауважив: «Подивися на закоханих, як вони пестять один одного! А тепер уяви, на що будуть схожі їх ласки, якщо прикласти до них в два рази більше сили? Правильно, на мордобій». Загалом, все взаємодія між людьми (згідно Костіної теорії) зводиться до мордобою.

Я не можу віднести себе до затятим прихильникам цієї теорії, але до відкрито співчуваючим, мабуть, належу. Тому мене бентежить кинута кимось побіжно фраза «Я люблю людей», спіткнувшись про яку навіть моє геть позбавлений конкретики мислення вимагає уточнень. Бо я багато кого не люблю, і мене гризе це.

Я не люблю феміністок, чоловіка-жінконенависників, чайлдфрі та інший люд, що маскує свої особисті провали під глибоку філософію життя. Хоч і розумію, що без цієї психологічної підпори кожен другий з них теліпався б на гачку замість люстри. Не від нереалізованості, звичайно. А від спроб жалісливого оточення його «реалізувати».

Добре, коли у тебе є маленькі секрети, які нікому не потрібні. Я терпіти не можу кави, тому не купую його і не п'ю. Я не повідомляю весь світ про свою ненависть до кави, а світ, у свою чергу, не терзає мене розпитуваннями, а чому ти не п'єш каву, а коли ж ти почнеш пити каву, а що ти робиш для того, щоб почати пити каву?

Але коли справа стосується загальнолюдських цінностей, людей немов з ланцюга спускають - вони готові порвати тебе в ім'я любові до порядку. От і змушений людина атакувати всіх підряд в превентивних цілях. Розумію людини. Але не люблю.

Я спокійно ставлюся до тих, хто виїхав, залишив країну. Але декого не люблю і можу пояснити за що. Люди не пам'ятники, до постаменту не прикуті, шукають де краще. Що в тому поганого: зі своєю історією, знаннями, досвідом, самим кращим, що в тебе вже є, вселитися в новий будинок? Нічого поганого, тільки хороше. Живи собі.

Багатьох гідних людей свого часу з країни як вітром здуло на захід. Тому тих, хто рідну землю з-за бугра щедро помиями поливає, не розумію і не люблю. Плюють у своє минуле, виходить, проти вітру, собі ж в обличчя, попутно моє зачіпаючи.

Безпорадність і неміч дратує мене не менше, ніж агресія і нахабство. І це нас всіх об'єднує. Ми готові співчувати рівно до тих пір, поки це нам не заважає, поки не змінює наше життя, не обмежує свободи. Найзручніше співчувати на дивані біля телевізора, можна навіть поплакати крадькома.

Було б інакше, все було б селили у себе вдома бездомних: собак, кішок, людей. Все б садили по дереву по дорозі на роботу, після роботи мили і розважали лежачих хворих у лікарні за місцем проживання, у відпустку їздили на ліквідацію нафтових розливів, а після смерті заповіли свої органи для трансплантації.

Що вже тут говорити, до самотньо плакав дитині не кожен нині підійде. Ні, не від того, що він дітей не любить, боже збав. Дуже любить дітей в цілому, але з цим, конкретним, що стоїть зараз, хлюпає носом, бігати треба, з'ясовувати, дзвонити, шукати... до семи точно не вкластися. А у нас половина населення після семи не їсть.

І тут мимоволі згадаєш притчу про дереві і кішці: дерево лише тоді навчилося любити, коли стовбур свій розкрило і заховав у дуплі кішку від холодів. Кішка потім пішла, незалежно і гордо. Вона могла собі дозволити бути такий: вона жила в любові. А відкрите серце дерева боліло до кінця його днів від туги. Як серця наших близьких.

В тому-то і суть, що не буває любові абстрактною. Любов людська вибіркова і конкретна.

Ось і на дружочка мого, зазвичай суворого, мовчазного сибіряка, вчора хандра накотилася. Лежав собі в ліжку, незахололій ще, курив - і давай раптом про свою роботу розповідати, однією рукою обіймаючи мене: «Багато людей помирає, але це не означає, що я повинен літати над ними, як бджілка. А потім: я ж не священик їм, читати псалми. Роби, що повинен, - і баста. І не метушися. Якщо журишся, значить не знаєш, що робити».

А за вечерею раптом найшло на нього: «Я люблю людей. Люблю спілкуватися. Я у багатьох містах жив. Якщо бачу у вікні світло, мені хочеться туди всередину заглянути глибше, подивитися, як там люди живуть, що їдять, як чай заварюють. А ти, Ірка?»

А я ні.

От і гадай, любов у нього до людей чи ні? Може, й любов. А може, і не вона, а щось професійне: доктор він, патологоанатом.


Новіші інформаційні сюжети:



Школа життя

Добавлено 05 березня 2015
jittv-zmni-sho-tebe-zypinia А ви знаєте, що кулька для гольфа - ідеальна метафора для змін? Адже якщо кулька для гольфа в самому початку відхиляється від прямої траєкторії всього на кілька міліметрів, то до фінішу його кривизна досягне декількох метрів. Так ось ви як...
7250

У світі цікавого

Добавлено 25 червня 2014
iak-vlno-diha-ludina-stykach Я працювала в одному обчислювальному центрі у відділі програмування. Наш відділ, як і годиться за логікою речей, складався з програмістів, операторів і ще був начальник відділу. Вік працівників 22-30 років, в країні - період «розквіту застою». А точніше - ППП: п'ятирічка пишних похоронів, коли цей...
8830