Рекомендуємо:




Цікаве

Все як зазвичай. Ніхто нічого спеціально не планував. Просто, кінець серпня/початок вересня - традиційне час збирання врожаю і сезонних підготовчих заходів до майбутньої зими.

Ось я під цю справу вибираюся зі своєї карельської барлогу, перевіряю тиск в шинах, оглядаю протектор (не сильно він зносився), слухаю, не гримить де підвіска, повертаю ключ в замку запалювання і беру курс на південь. Де мене завжди чекають. Бо рідний дім, взагалі-то, там. А будинок, він завжди не тільки прігляда, але і рук вимагає.

Але в цей раз... Як-то досить швидко впоралися ми спільними зусиллями з усім, що запланували ще до того, як я з Карелії виїхав. І залишилося у мене час. Майже вільний. Декілька днів. Ну, я й вирішив зганяти в Таганрог.

А по карті подивився... Та мені ж через Україну - ближче! Ні багато ні мало - на цілих 180 кілометрів. А це - солідна цифра. Що там треба, щоб мене на моєму пепелаце запустили на територію суверенної і незалежної країни? Загальногромадянський паспорт? Свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу? Страховка на нього? Спеціальна? Так звана «зелена карта»? Так в чому питання? Поїдемо до райцентру, машинку перед дорогою перевірити, і зробимо.

Отже... Документи при собі. Маршрут (Валуйки - Уразово - Куп'янськ - Слов'янськ - Єнакієве - Шахтарськ - Таганрог) - відомий. Поїхали?.. Я й поїхав.

Перше, що мене неприємно вразило відразу після перетину кордону, це повна відсутність інформаційних знаків. Про мене, до речі, чесно попередили митники:

- На Куп'янськ знаків немає. Може, почекаєш кого в попутники, і вже за ним підеш?

Так коли він намалюється, цей попутник? Може, тільки до вечора. І все це час стояти і чекати? Чого чекати? Біля моря погоди? Так до нього ще доїхати треба. Море, воно як раз там, куди мені треба. У Таганрозі. І не став я чекати.

Ні, про це не пошкодував. Але на Куп'янськ вийшов лише з третьої спроби. Мова, виявляється, тільки до Києва доводить. А до Куп'янська - не завжди. Та не всіх. Ось і мене - не вивів. Перший раз махнули рукою зовсім не в ту сторону. Другий забули попередити про те, що через пару-трійку кілометрів треба б, взагалі-то, направо згорнути. А знаків - «Куп'янськ»... Немає! Геть відсутні.

Загалом, я покрутився по Харківській області. Але терпіння і труд, вони зазвичай не підводять. Вийшов-таки. А як через все місто, та «Слов'янськ»? У Куп'янську-то теж... Немає інформаційних символів! Ухоркали їх на Україні, як клас. Під самий корінь.

Але в Куп'янську мені пощастило трохи. На самій його околиці підхопив попутника до Борової. А це як раз на Слов'янськ. Знаюча людина і провів мене через місто. Але йому тільки до Борової треба було. А Слов'янськ - далі! Ось і вийшов я не на Слов'янськ. А на Червоний Лиман. Там мені пояснили, як дійти до Єнакієвого.

Їду я, їду... Ні... Ну, немає цього Єнакієво! Ось пост українських ДПС і поруч з ним покажчик «Дебальцеве». А Єнакієве... Де?!

А бензину в паливному баку, між іншим, вже на самому денці. Я ж за кілометражем, коли карту дивився, прикинув - якщо перед кордоном заправитися, то повного бака мені вистачить, щоб транзитом, без дозаправок, Україну проскочити. Розрахувати-то розрахував, але все їду, їду, а не те, що кордони... Дахів пропускного пункту ще не видно. Як би не обсохнути де-те на середині Донецької області...

Довелося мені в центрі Червоного Променя...

Так, ось і другий недолік українських доріг. Усі вони йдуть через населені пункти. Маленький він, великий - без різниці. Через нього. Об'їзних розв'язок немає. А в місті швидкісний максимум до 60-ти. І то не скрізь. Частенько висить дорожній знак: на білому блюдечку з червоною облямівкою - цифра 40 намальована. Подекуди і того менше - 20. А якщо цих цифр немає, так світлофор. Або залізничний переїзд. А зниження швидкісного режиму (порівняно з трасою рази в 2,5-3), це знову ж таки - втрата часу.

Загалом, знайшов-таки я банк в Красному Лучі, поміняв рублі на гривні, слізно попросив аборигенів, щоб тикнули в бік заправки - яка з них з більш-менш пристойним бензином. Щоб потім проблем з двигуном не поиметь. А поки я там по центру міста крутився, згадав історію, що мені розповів приятель, який їздив до тещі на млинці в ту ж саму Донецьку область. За його словами, таксист, забрав їх з дружиною біля вокзалу, їхав до місця призначення по тротуарах. На проїжджу частину виїхати було неможливо.

Коли слухав цю розповідь, посміювався. Думав - байка. Але як в'їхав в Червоний Промінь... Відразу повірив, що розповідь - чистої води правда. Майже через все місто я йшов виключно на першій передачі, рідко і подекуди перемикаючись на другу. Асфальту на вулицях взагалі немає. І такі вибоїни! А адже всі ці вулиці - головного напрямку, на Донецьк. Що діється на другорядних вулицях і в провулках... Навіть не уявляю!

Хоча, може, тому, що це - головний напрям, і дорожнє покриття, якого по суті просто немає (!), в такому жахливому стані?! Не великовагові чи вантажівки, що йдуть через місто Донецьк, і розбили вуличний асфальт начисто?

Не знаю, але дороги по тій частині України, якій довелося пройти (Харківська, Луганська, Донецька області), - препаршивейшие. Рівного чистого асфальту мені побачити так і не довелося. Виїмки, вибоїни, виступаючі над основним дорожнім покриттям латки свіжого асфальту - повсюдно. А це ж не тільки на швидкісний режим впливає (як би не переглянути яку яму, не влетіти в неї, не розбити і не втратити колесо!), але і на підвісці машини позначається самим негативним чином. Потім, вже по поверненню, довелося все-таки загнати автомобіль слюсарям і поміняти ті деталі, які так і не змогли пережити зустріч з українськими дорогами. А подекуди і підварити...

Загалом, я намотав по Україні... А вже часу втратив! І не тільки тому, що швидкісний режим з такою якістю дорожнього покриття і через відсутність об'їзних доріг навколо населених пунктів ніяк не можна було форсувати. Чотири митниці. Російська, а потім українська - на в'їзді. І в такій же кількості, але в зворотному порядку - на виїзді. Разом - дві години втраченого часу. І майже годину - на пошук банку та обмін валют.

А якщо ці години, та помножити на крейсерську швидкість автомобіля на трасі... Практично ті ж самі 180 км, які мені додатково пройти треба, якщо маршрут прокласти по Росії: Таганрог - Ростов - Червоний Сулін - Богучар - Россош - Валуйки.

Так що, коли прийшов час повертатися, навіть питань ніяких не було з приводу того, як же йти назад. По Росії. Тільки з нею! І якщо раптом перед ким стане такий же вибір, який у мене був на початку вересня...

Їдьте, хлопці, по Росії. Воно швидше, дешевше і спокійніше.


Новіші інформаційні сюжети:



Рекомендуємо:



Школа життя

Добавлено 01 квітня 2015
organchne-milo-chomy-vono-korisne В наш час повсякденне використання побутової хімії стало нормою. Так, ми живемо в такий час, коли посуд миють з речовинами, що містять ПАР. Порошки для прання, шампуні, гелі, зубні пасти містять шкідливі речовини, з яких найпоширенішим і...
5150

У світі цікавого

Добавлено 27 квітня 2014
navsho-drajniti-gysei-pro-pohodjennia- Гуси примудрилися глибоко проникнути в нашу мову. Ідіоми, в яких згадується ця птиця, дуже часто дозволяють нам прикрасити свою промову. Та й як обійтися без таких виразів, як «дратувати гусей», «як з гуся вода», «гусь свині не товариш», і інших? Цікаво стало, як і коли вони утворилися, що позначають,...
9300